Повернутися додому

Історія Людмили, Василя, і Ніни Олексіівни.

Коли розпочалась війна

Ми були вдома коли розпочалась війна. Ми дуже довго сиділи на місці, не могли евакуюватися із-за старенької мами. Нікуди, ні до кого, ні на які кошти. Нас троє пенсіонерів, ми ж небагаті. І на вокзалі Харкова було стовпотворіння, від’їжджали усі, усе кидали и їхали.

Вибух

Ми проживаємо на сьомому поверсі, ліфт не працював. Бомбосховищ поблизу нема, в підвал з мамою просто нереально спуститися. Під час сирен і обстрілів ми сиділи в квартирі і молилися. Плакали і молилися. Чому ми прийняли рішення від’їжджати? Ми пішли з чоловіком на ринок і в аптеку. І прямо там, за нашими спинами пролунав вибух. Снаряд попав в аптеку, куди ми не дійшли. В цей раз ми спаслися. Я зрозуміла, що так більше не можу. Я тобі про це розказуючи, практично не плачу.
Ні, плачу.

Дороги

Яна: “Людмила мені в подробицях розповіла про всі свої вимушені переміщення, а я втратила їх рахунок, в голові усе почалось плутатися і з’єднуватися в один клубок безкінечних доріг і чужих домів: Харків, Кам’янець -Подільський, Чернівці, кордон, Румунія, Софія, Бансько, назад в Україну, і між цим тисячі-тисячі кілометрів, поїзди, автобуси, маршрутки, літаки, ночівлі на вокзалах, в палатках, в дитячих садочках, готелях і хостелах, нарешті назад в Україну, хоч трішки ближче додому… І десь в усьому цьому я побачила Людмилу в сльозах, мовчазного Василя, котрий старався триматися, так як єдиний чоловік, і десь поряд стареньку Ніну Олександрівну з паличкою.”

Як з казки

Ми сіли на поізд в Болгарію, їхали в нікуди, і, раптом, з’явилась дівчинка, котра визначила наше подальше життя. Розумієте, раптом, з’являється людина, як у казці, з нізвідки, котра просто взяла нас за руку і до сих пір веде. Марія — наше сонечко. Вона до сих пір нас охороняє.

Under a Kind Roof

В Болгарії ми трішки відпочили від сирен, але там ми не могли знайти житло з опаленням, адже це гори, стало холодати, захворіли, не змогли ми там. Загалом, вирішили повернутися в Україну. Ми знали, що Марія не залишить. Нас взяли в програму Under a Kind Roof, знайшли нам житло. Ми зараз в Кам’янці-Подільському, тут, звичайно, знову сирени. Ми з мамою не можемо спускатися в підвал. Як тільки почуємо цю сирену, молимося «Отче Наш». Але тут ми живемо в квартирі, програма оплачує нам оренду уже півроку. Заплачено до квітня, поки можемо жити спокійно. Те що роблять волонтери — низький, низький вам уклін до землі від усіх нас, за усіх нас. Безмежно вдячні! Зараз знову буду ридати. Це як з Марією, тільки розпочинаю розмову з нею — і відразу ридаю. Я ніколи взагалі не могла подумати, що такі люди існують, відвикли ми від таких чудес і таких людей. Пам’ятаю, як Станіслав зустрів нас на кордоні в Чернівцях, поселив в готель, хоча ми чинили опір. Після трьох ночей в дорозі зуміли помитися, відпочити. Ой, він нам нещодавно прислав ліхтарики і потужніий зарядний прилад. Це зовсім не дрібниця. Ти знаєш, він в посилку ще й цукерки поклав. Це так було приємно, душевно, ніби повернулися в дитинство. В старості починаєш цінувати такі моменти.

Друга велика війна Ніни

8-го березня мамі виповнюється 86 років! Це ж для неї друга війна. Ох, Яна, Ви також із Дагестану, та Ви що!Зараз передам їй телефонну трубочку. Мама, Яна хоче з тобою порозмовляти, вона також з Махачкали.
Яна: “Я почула цілковито дивовижний молодий голос Ніни Олексіївни. Десь з початку її розповіді про її сім’ю раптом несподівано само собою, найзагадковішим чином на моєму телефоні включилась українська пісня. Ніна Олексіївна також її почула, але зовсім не здивувалась. А у мене уся її історія на очах проспівалась, на українській мові, звичайно. 37 року народження — із села Зелений Гай — від Голодомору — на Кавказ, на вулицю Магомеда Гаджієва Каспійського міста — через Німеччину — повернутися назад додому, звідки вона розпочала своє довге, цікаве і непросте життя. Про цю війну бабуся Ніна не сказала ні слова.”

Дуже хочеться додому

Ми проживали в Харкові, на вулиці Героїв Харкова. Тьху-тьху-тьху, наш дім поки стоїть. Вони б’ють по нашому місті кожен день, там же не так далеко до кордону з Росією. Ми кожен день молимося, щоб повернутися додому. До літа ми обов’язково повернемося. Весною. Дуже хочеться додому. Дуже.

Спілкувалася і записала Яна Сікорська.
Переклала Марта Каплун